Ірина: є лише одне правило - не зупинятися.

Ірина для бюро перекладів Glebov у КиєвіНове інтерв'ю у рамках проекту "Перекладач - це круто". Цього разу ми привідкриємо завісу над такою таємничою професією як оперна співачка. Виявляється, солісти мають знати декілька мов, щоб співати арії, романси та партії. Наша віртуальна гостя Ірина поділиться своїм досвідом роботи, розповість як це - жити у Німеччині та привідкриє завісу над тим, як народжуються ілюстрації. Так, Ірина ще й чудово малює та у неї є чому навчитися.

1. Розкажіть про себе: де вчилися, працювали, чим займаєтесь?

Взагалі-то, за професією - я диригент. Диригент академічного хору. Другу спеціальність, яку мені вдалося отримати паралельно - це соліст-вокаліст. Власне кажучи, займатися оперним вокалом й було моєю мрією років так з 16-ти, а ось малювати - ні. Малювання завжди було як хобі. Звісно, я закінчувала художню школу, але думки піти саме шляхом художника ніколи не було. Ким й як я працювала - про це можна говорити дуже довго: я була й промоутером, й солісткою в опері, й викладачем декоративно-прикладного мистецтва, й журналістом, а також співала у церковному хорі. Зараз й мене є можливість сконцентруватися виключно на своїй мрії та зайнятися безпосередньо оперою. Пропозиція проілюструвати дитячу книгу "Мама не спить" надійшло досить несподівано. Й хоча зараз у мене на руках є готова збірка, мені до цих пір важко звикнути до думки, що я ще й ілюстратор.

2. Як народжується ілюстрація: виключно Ваша фантазія, радитесь з автором та втілюєте його бачення й т.д.?

Іноді ідея приходить відразу - я читаю текст та вже "бачу", як це має бути на папері. Іноді, звичайно, необхідно посидіти трохи довше, "покрутити" картинку у голові. Але це якщо автор дає повну свободу. А буває ж, коли замовник каже - "хочу лише ось так; й щоб кольори були ось такими". Тут вже не пофантазуєш. Буває й третій варіант: я пропоную, автор доповнює й так народжується щось спільне. Ілюстратор - він трохи психолог. Коли ти малюєш для когось 20 малюнків, то вже на 5-ому ти чітко знаєш, що сподобається, а що точно ні.

Ірина для бюро перекладів Glebov у Києві: ілюстрація книги "Мама не спить"

3. Наскільки я знаю, Ви поліглот. З якою метою вивчаєте іноземні мови - для роботи, приємно проводите час? Як мотивуєте себе до вивчення іноземної мови?

Я б не назвала себе поліглотом. Мені, навпаки, завжди здавалося, що мови - це не моя сильна сторона. Просто професія в мене така - будь-який оперний співак зобов'язаний знати мінімум англійську та італійську (окрім своєї рідної мови). Плюс, хоча б елементарні правила/фонетику німецької та французької. Так, це дуже, дуже важка професія. Окрім української та російської, чим нікого не здивуєш, я поки можу більш чи менш вільно спілкуватися англійською - прийшлося екстрено вчити перед переїздом до Німеччини. Зараз, зрозуміло, вивчаю німецьку мову. Італійську знаю зовсім трошки, але доводиться працювати з нею постійно, тримати в голові величезну кількість "італійських" ролей. Поки що у моєму репертуарі романси на 9-ти мовах. Кожного разу, працюючи з новим текстом, доводиться шукати носія мови та проходити з ним фонетику, вимову. Складніше за все мені було з французькою. Мови для мене - це частина роботи. Мотивація тут проста. Якщо хочеш бути гарним спеціалістом - вчи мови. Навіть не так - якщо хочеш мати роботу... Тим паче в Європі. Адже знання російської та української - це приємний бонус, але тут він особливо не потрібен.

Ірина для бюро перекладів Glebov у Києві: в опері

4. Ви живете у Берліні. Відчуваєте різницю у світосприйнятті та відношенні оточуючих, стилі спілкування й т.д. у порівнянні з Україною? Якщо так, то можливо можете описати якісь конкретні випадки або щось загалом?

Різниця дуже велика. У всьому. За півтора роки у Берліні я спілкувалася / працювала з багатьма людьми з усього світу. Багато американців, датчан, німців, латиноамериканців, італійців... Мабуть, я зараз почну перераховувати усі національності, що існують. Й тут важко сказати щось загальне, оскільки у кожної нації свої таракани. Німці, наприклад, вони дуже креативні - це видно навіть по рекламі у Берліні. Навіть по букетам, які продають у квіткових магазинах - я часто з подивом бачу, що в них то звичайний кріп, то який-небудь бур'ян, яким у нас годують кролів. А якось на Різдво чоловік приніс мені букет, де серед орхідей були ялинкові прикраси. Й усе зроблено дуже красиво, зі смаком. Також німці терплячі - гадаю, що це пов'язано з їх мовою. Оскільки заперечення у німецькій мові часто ставиться у самому кінці речення, вони терпляче будуть слухати співрозмовника до кінця, адже неочікуване "ні" може перевернути усе, що було сказано вище. Конкретно про Берлін можу сказати, що це - місто свободи. Тут ти можеш бути дивакуватою, голити голову наголо з однією фіолетовою кіскою посеред татуйованого черепа - ніхто на тебе косо не подивиться. Й тим паче не почнуть знімати відео на телефон. У нас усе навпаки. У нас багато хто встає та засинає з думкою "а що подумають люди"? Бояться самовиражатися або бути самими собою. Я ще я просто у захваті від берлінських людей похилого віку (язик не повертається назвати їх старими). Дивлячись на них, не впадаєш у депресію, як це часто буває в Україні. Навпаки, якось починаєш тримати спинку рівніше. Якщо вже цей 89-річний дідусь біжить марафон, чи не час й мені вийти на пробіжку? Якщо ось ця літня леді так стильно виглядає, чи не час мені переглянути свій гардероб? Вони хихотять у кафе, їздять на велосипедах, ходять по музеям та тримаються за руки. Вони не будуть, запрошуючи гостей, стояти два дні біля плити - вони замовлять піццу чи куплять готовий пиріг, наріжуть гору свіжих овочів та будуть весь вечір спілкуватися, а не бігати з тарілками. Це якщо говорити про німців.

Якщо взяти народ з Іспанії, Америки, Бразилії, та й взагалі з країн Латинської Америки - вони дуже розкуті. Іноді навіть пугаюче вільні. Наприклад, була у мене команда на минулому проекті. Коли режисер презентував нам наші оперні костюми, що складалися з ганчір'я та білизни, зніяковіла лише я одна. Усі інші, навіть досить пишні дами, одяглися та пішли на сцену. А ще у них дуже "вільний" гумор та розмите поняття субординації. У нас керівник / педагог / коуч - це велика людина, вождь та світило. З ним не ходять на боулінг та не п'ють у барі. Виявляється, може бути навпаки.

Мені ще подобаються іспанці. Вони - це суцільне захоплення життям. Життям та собою. У них варто повчитися вмінню відпочивати. Навіть не так - зосереджуватися на відпочинку. Та їсти. Якщо італієць їсть - він весь у цьому. Він робить це повільно та зі смаком. Ми ж постійно кудись поспішаємо, нам ніколи, у нас дедлайни, консервація та немита підлога. В кінці кінців, довго відпочивати не можна - що подумають люди?
Ірина для бюро перекладів Glebov у Києві: в опері

5. Як змінилося Ваше життя або там світосприйняття після переїзду до Німеччини?

Змінилося досить сильно. По-перше, у професійному плані. Тут більше можливостей для оперного виконавця: більше коучів, педагогів, постійно проводяться якісь академії та майстер-класи, частіше влаштовують прослуховування. В Україні з цим набагато складніше. Можливо, тому що там ця професія не так популяризована. Багато з моїх українських подруг дуже невиразно уявляють чим я займаюся. Тут важко когось здивувати тим, що ти співаєш в опері.

А ще після переїзду ми стали дуже багато часу проводити у музеях, театрах та парках, оскільки у Берліні їх багато й усі вони незвичайні. Важко сидіти вдома, коли довкола 350 театрів, музеїв та концертних зал. Плюс нескінченні фестивалі.

Що ж стосується світосприйняття - першими зникли стереотипи про німців. Та й взагалі про інші нації, оскільки у мультикультурному Берліні кожен день стикаєшся з величезною кількістю національностей. Стаєш мегатолерантним.
Також тут я вперше стикнулася з сортуванням сміття та жахнулася, коли за три-чотири дні в мене накопився величезний кошик пластику та усього лише жменя біомусору. На такому "живому" прикладі легше зрозуміти наскільки усе серйозно. Тепер я мрію, щоб колись й в Україні вирішилося це питання.

Ірина для бюро перекладів Glebov у Києві: ілюстрація

6. Сумуєте за Україною? А якщо так / ні, то чому?

Країна - це люди. Якщо я кажу, що сумую за людьми (не лише за близькими та друзями, а в цілому), це буде те саме, що "я сумую за Україною". Сумую за певними місцями, за тим як дихається у Карпатах, наприклад, або за тим як пахне Львів о 6 ранку - кавою, шоколадом та легендами... Томущо в цьому для мене Україна й є - у людях, місцях та традиціях. Наприклад, є свята, які обов'язково святкують у родині моїх батьків з особливим колоритом та я намагаюся це зберегти. Івана Купала, звичайно, сама не організуєш, але розписати воском писанки я можу й у Берліні. Сумую за українськими народними піснями - у Києві я їх часто співала на своїх концертах. Думаю тепер організувати такий вечір тут. Головне завдання в цьому випадку - знайти публіку.

7. Можете дати якусь пораду молодим людям, як йти до мрії? Ну ось знаєте, буває руки опускаються, не виходить, обставини й т.д. Де знаходили сили Ви, щоб йти до мрії та де можете порадити їх шукати молодим людям?

В мене є лише одне правило - не зупинятися. Впадати й відчай можна, зупинятися - ні. Якщо не можеш йти - повзи. Як показує практика, у фінішу збираються не всі виключно талановиті, 90% там тих, хто просто уперто йшов уперед. Нехай він дійшов увесь сивий та, пробачте, у соплях від образи, але він дійшов. Я бачу багато неймовірно талановитих людей, що здаються, зупиняються посеред шляху, кидають, йдуть з музики у програмісти... Так що наполегливість, мені здається, грає дуже велику роль.