Двомовність – це добре, проте носії однієї мови не повинні впадати у відчай

Вивчати іншу мову – це чудово. Можливо, ви не цілком зрозумієте гіпотезу Сепіра-Уорфа – вельми науково-фантастичне назва, якою була названа лінгвістами ідея про те, що слова, які ми використовуємо, визначають, про що ми думаємо. Проте розуміння, що у французів є «щасливі ранки» замість валяння у ліжку до опівдня, а на мові фарсі частина вас, яка після невдалих стосунків «розбита» - це не серце, а кишка, надає вам рівень розуміння побуту та звичаїв культури, який неможливо досягти іншими шляхами.

Науковці також стверджують, що вивчення мов корисне для нашого мозку. Дані, наведені цього тижня у «Неврологічному віснику», свідчать, що вміння спілкуватися більш ніж однією мовою покращує сприйняття. Лєжєк Борисєвіч, ректор Кембриджського університету з польським корінням, повідомив цій газеті, що це надало йому «величезні переваги». Він вірить, що школярі повинні бути заохочені «стати настільки двомовними, наскільки це взагалі можливо».

Історії, які вам варто прочитати, в одному цікавому листі


Я щиросердно погоджуюся. Діти, яких виховали двомовними, дійсно щасливчики. Проте для всіх інших існує розуміння того, що одномовність може стати перепоною на шляху до інтелектуального розвитку, поки ви хоча б піддані ідеї іншої мови. Моя перша думка про це була сформована під впливом моєї сестри, яка намагалася переконати мене, що французька мова – це просто англійська навпаки: наша «собака» для них «бог» («dog» та «god» в оригіналі – прим. перекл.) та навпаки. Я також вірив, що у світі так багато мов, що, просто верзучи нісенітницю, я скажу щось важливе однією з них.

Остання думка, певно, з’явилася під враженням від мого татка, який, будучи іранцем, часто видавав якісь дивні звуки у слухавку під час розмови по телефону. За ці роки я та мої рідні навчилися впізнавати декілька слів. Перше – «tarjimmykonee», друге – «azbezutumkay». Ми повторювали їх неначе магічні замовляння, проте вони значили для нас стільки ж, як і «абракадабра». Проте ми знали, що вони для чогось слугували, і це робило їх потужнішими для нас.

Коли я дізнався, що насправді значили ці слова, я зрозумів, як сильно наші вуха, звиклі до англійської, змінили їх: «tavajoh mikonee «буквально означали «Ви уважні?»- певно, їх ліпше перекласти як «Ви мене слухаєте?». «Arz be hozuretan ke» означали, і це було неперевершено, «доношу до вашого відома, що…» - дуже формальний старомодний вислів, який можна виразити як «Якби я міг просто сказати…»

Подорослішавши, я ще більше засмутився, що світ розуміння цієї мови був від мене закритий. Я знав, що батьки мали змогу передавати мову своїм дітям, це, здавалося, було таким ж природним, як і передавання з покоління до покоління кольору волосся чи форми носа. Проте мені цього було не дано. «Чому ви не вчили нас фарсі?» - бідкався я. Відповіді «У мене не було часу» та «Ваша мама нею не розмовляла» видавалися тоді жалюгідними, та стали зрозумілі з часом: він постійно працював у цілком англомовному середовищі, розуміючи, що мені не буде з ким практикуватися, окрім нього. Та й, зрештою, ніхто ніколи не говорив про «батьківську мову».

Коли мені було 12 або 13, я намагався вивчити фарсі самостійно, маючи касети «Лінгвафон» та книжки з вправами. Я пробивався частину шляху крізь дивний новий алфавіт, проте мені не вистачало дисциплінованості – хто буде вчитися у такому віці без однокласників, вчителів, та й будь-кого, хто міг висварити за незакінчену домашню роботу? Коли я вступив до університету, то зрозумів, що вибір повинен бути тільки один. Якщо б я постійно був у режимі щоденних лекцій, граматичних вправ та розмовних занять, я, певно, нарешті б оволодів мовою. Тому я припинив вивчати історію, змінив факультет та почав отримувати освіту у сфері арабської та персидської мов.

Наступні три роки були абсолютно захоплюючими, хоча не завжди все було так добре. Проте я зрозумів, що «відчуттєвий період» у оволодінні мовою триває досить довго. Я ніколи не був двомовним, тим більше - для носія мови. Моє захоплення тим, як «працюють» мови, що витікало із того відчуття «замкненості» від мене світу мови мого батька, перетворилося на любов до лінгвістики.

Саме тому, навіть якщо заклик Борисєвіча проминув повз вуха, дослідження мови вельми збагатило моє життя. Я можу тільки повторити його думку – якщо у вас є можливість вивчати, а ще ліпше, перейти на іншу мову, то хапайтеся за неї обома руками.