У чому полягає завдання перекладача
Говорячи про завдання перекладача, мені б хотілось згадати як і Антуану Берману у своему «Досвіді входження в іноземну мову», про бажання перекладати. Подібне бажання стоїть вище роздумів щодо користі та необхідності. Від життєвої необхідності, втім, нікуди не втекти. Якщо ви комерсант, мандрівник, дипломат, чи, скажімо шпіон, то вам не обійтись без послуг перекладача. Що стосується користі чи корисності, то і вони очевидні: багато хто не витрачає час, користуючись вже готовими перекладами, замість того, щоб вивчати іноземну мову. Саме таким шляхом нам, врешті, стали доступні твори грецьких авторів, Платона, Шекспіра, Сервантеса, Петрарки, Данте, Гете, Шиллера, Толстого та Достоєвського. Що керує перекладачем? Необхідність, вигода…? Припустимо. Втім значно більш завзято, глибоко, таємниче – бажання перекладати. Цим почуттям надихались німецькі мислителі, великий класик Гете, вже згаданий фон Гумбольд, потім романтики – Новаліс та брати Шлегелі, Шлейермахер (перекладач Платона, не забуваймо про це) – і так аж до Гельдерліна, перекладача трагедій Софокла, і. нарешті, Вальтера Беньяміна, послідовника Гельдерліна. Але всім їм передував Лютер, перекладач Бібілії, - Лютер з його наполегливою мрією наповнити Бібілю німецьким духом, вирвавши її з полону латинського перекладу Святого Жерома.
Чого чекали ці фанатики перекладу від втілення своєї мрії? Того. Що один з них називав розширенням горизонтів своєї власної мови ; і ще того, що всі разом вони називали освітою (Bildung), тобото одночасно і формуванням себе, самовихованням; але у якості безкоштовного додатку, якщо так можна сказати, вони також по новій відкривали для себе свою рідну мову та її невикористані ресурси. Гельдерлін казав: «Все рідне слід вивчати так само як і іноземне».
Але в такому випадку, чому ця чиста пристрасть до перекладу має бути затьмарена вищеописаною дилемою відповідності/невідповідності оригіналу? А все тому, що не існує абсолютного критерію гарного перекладу. Адже ми не можемо співставити оригінал і переклад з третім текстом - носієм тотожного значення яке має бути перенесеним з оригіналу в текст перекладу. Звідси парадокс, який накладається на вже відому нам дилему: гарний переклад може і має прагнути лише відносної відповідності оригіналу, тому що через відсутність свого чіткого «еквіваленту», ця відповідність ніяк не може бути повністю знайдена та обґрунтована. Її можна лише шукати , наближатись до неї невтомною працею, вірити, що мета майже досягнена. А єдина можлива критика чужого перекладу (яка, втім, нам завжди доступна) полягає у тому, щоб запропонувати свій переклад, настільки ж сумнівний у своїй вдалості, але начебто кращий за інший. І це якраз те, чим постійно займаються професійні перекладачі. Всі великі твори світової культури відомі нам, в основному, в повторюваних перекладах які, в свою чергу, не можуть вважатись неперевершеними. Це відноситься до перекладів Біблії, Гомера, Шекспіра, всіх вищезгаданих авторів, а також філософів від Платона до Ніцше та Хайдеггера.
Отож, обклавшись «покращеними» перекладами з усіх сторін. Чи можемо ми вважати себе більш підготованими до вирішення проблеми відповідності/невідповідності оригіналу? Жодним чином. Будь-яка наша спроба зблизити іноземну мову зі своєю рідною, пов’язана з ризиком, який перетворює цей процес у виснажливе випробування; це наша безкінечно плата за наше бажання перекладати. Франц Розенцвейг, якого наш колега Ханс-Крістоф Аскані називає «свідком перекладу» зобразив працю над перекладом у якості парадоксу. «Перекладати, - каже він, - означає слугувати одночасно двом панам: з однієї сторони – іноземній мові в її «іноземності», а з іншої – читачу, у його бажанні привласнювати». Втім, ще задовго до нього Шлейермахер розклав парадокс на дві фрази: «привести читача до автора», та «привести автора до читача». Я ж, зі своєї сторони, ризикну запропонувати для цієї ситуації вираз зі словника Фрейда , який по відношенню до спогадів казав: треба вміти скорбіти та прощатись зі спогадами.
Під час роботи, перекладачу досить часто доводиться долати деякі особисті страхи; втім іноді вони можуть приймати форму ненависті до іноземної мови, яка сприймається як загроза для мовної самобутності самого перекладача. Але окрім цього, в роботі над перекладом є і своя глибока скорбота, оскільки «досконалий» переклад недосяжний і перекладач в якийсь момент має відмовитись від втілення свого ідеалу. А між тим, саме цей ідеал його вабив та робив працю щасливою. Гельдерліну важко було змиритись з крахом своєї амбіційної мрії, яка йому уявлялась як злиття грецької та німецької поезії у над поезію, в якій не було б різниці між ідіомами. І ось, недосяжний ідеал став джерелом страждань для свого автора. І хто знає, можливо, саме це прагнення до «бездоганного перекладу», живить, врешті-решт, ностальгію по прамові чи бажання «приборкати мову», вирішивши мовне питання шляхом створення універсальної мови? Відкинути мрію про «досконалий переклад» означає визнати, що границя між рідним та іноземним все же неподоланна. Отож. Не залишається нічого іншого, окрім як спробувати увійти в чужу мову та випробувати себе у контакті з іноземним.