Парадигма перекладу або шлях автора до читача

Після всього сказаного, я знову повертаюсь до початку публікацій – до парадигми перекладу. 

Мені здається, що робота над перекладом, нарівні з проблемами інтелектуальними, теоретичними чи практичними, містить у собі, крім всього іншого ще й етичну проблему. Привести читача до автора, привести автора до читача, ризикуючи при цьому не лише служити двом панам, але і вводити їх в оману, це те, що я називаю проявом мовної гостинності. Саме мовна гостинність слугує моделлю для інших, подібних їй форм гостинності. Дійсно, хіба різноманітні віросповідання, як і різні релігійні течії не співвідносяться подібно іноземним мовам своїми лексикою, граматикою, риторикою, стилістикою, і для того, щоб їх зрозуміти чи не треба їх вивчити? Або, припустимо, церковна практика, чи не містить вона, пов’язана з ритуалом причастя (теж вид гостинності), ризик неправильного тлумачення Послання і сумніву в тому, наскільки відповідає чи не відповідає переклад оригіналу; але і тут «досконалий» переклад має бути визнаний недосяжним, і нічого не залишається, окрім як відмовитись від надії його коли-небудь досягти. Втім, наводячи ці ризиковані аналогії і ставлячи собі запитання , я не знаходжу на них відповідей.

Але мені б хотілось закінчити свою лекцію, нічого не сказавши про внутрішній переклад, тобто переклад в межах однієї і тієї ж мови. Я хочу продемонструвати, хоч і дуже коротко, що саме в цій області викриваються глибокі причини того, чому неможна подолати безодню між припустимою «досконалою», універсальною мовою і живими мовами, тобто природніми. Як я вже казав. Автори теорії універсальної мови, приймали за недолік живих мов саме ті їх особливості, що складають основу їх функціонування та розвитку. Мова йде про численні дивні, нелогічні явища та чудасії живих мов. Праці, присвячені «внутрішньому» перекладу, допомагають це зрозуміти. Таким чином, я приєднуюсь до основної думки книги Джорджа Сейнера «Після Вавилону»: «Зрозуміти – означає перекласти». Проблема тут поставлена ширше, аніж неподоланність границі між різними мовами та неможливість повного перенесення змісту з однієї мови на іншу. Згідно вислову Платона думка – це діалог душі з собою. А оскільки частина змісту тексту завжди вислизає від розуміння, то внутрішній переклад (тобто тлумачення текст у в межах однієї мови) представляє собою просте доповнення до зовнішнього перекладу, тобто перекладу з однієї мови на іншу. Йдеться про оригінальне дослідження, яке оголює повсякденні процеси живої мови, і жодна універсальна мова не зможе відтворити цей «механізм» у всій його нескінченній різноманітності. Метод внутрішнього перекладу дозволяє розглянути причини виникнення різночитань , численних варіантів розуміння одного і того ж тексту. Згідно Шлейермаху, це і створює умови для різних тлумачень та інтерпретацій текстів; герменевтика (мистецтво тлумачення сакральних книг) розробила для цього відповідну теорію. А між тим, причини принципової розбіжності між «досконалим» та живими мовами приховані саме у тому, що «живий» текст може сприйматись і читатись по-різному.

Я хочу послатись на одну з найбільш характерних властивостей існуючих мов, яка полягає у тому, що будь-яка думка може бути виражена різними способами. По цьому принципу побудовані тлумачні словники, котрі дають визначення словам за допомогою інших слів. Пірс під час своїх досліджень по семіотиці вважає, що дякуючи цьому явищу мова може осмислювати саму себе. Йдеться про рефлексивну властивість мови. Ту саму властивість використовуємо і ми самі, коли нам необхідно, наприклад, переформулювати тезу, яка була недостатньо кимось зрозуміла. Між тим, сказати те саме. Але по-іншому, - інакше кажучи, - це саме те, що робить перекладач, перекладаючи текст на іноземну мову. Таким чином, в межах нашого власного мовної спільноти ми стикаємось з тією самою загадкою – з неможливістю знайти ідентичні засоби вираження однієї і тієї ж думки, аби адекватно передати її зміст. Ми не можемо вийти з цього замкненого кола, і надто часто своїми додатковими поясненнями ми не усуваємо непорозуміння, а лише посилюємо його. В той самий час, можна прослідити чимало аналогій між зовнішнім (з однієї мови на іншу) та внутрішнім перекладом (в межах однієї мови). Останній вимагає наявності двох співрозмовників; вони хоч і не іноземці, але все ж чужі один одному – «близькі-чужі», якщо вам так завгодно.